370-річчя Переяславської ради – історія у полоні політичних міфів та інтерпретацій

370 років тому, 18 січня 1654 року (8 січня за старим стилем), відбулася знаменита й сумнозвісна Переяславська рада. Військо Запорізьке «разом з містами і землями» присягнуло московському цареві. Дуже по-різному оцінюють та інтерпретують цю подію, але так чи інакше вона мала дуже далекосяжні наслідки.

Більше про це «Історична Свобода» говорила з істориком, дослідником козаччини Віктором Горобцем.

– Чи легко було Москві й Чигирину, який на той час столицею був, домовитися?

– Вперше таку ідею Богдану Хмельницькому підказали десь на переломі 1648–1649 років, коли він, як тріумфатор, повертався до Києва після переможної кампанії 1648 року. Ця кампанія пробудила Україну, зруйнувавши тут державну конструкцію Речі Посполитої, і почала вибудовуватися вже козацька конструкція. В Києві гетьман мав зустріч з єрусалимським патріархом Паїсієм, який, очевидно, підказав йому цю ідею. І перше посольство Богдан Хмельницький відправляє до Москви саме з пропозиціями щодо союзу – це була ще абсолютно невизначена модель – саме в січні 1649 року. А Переяслав – це вже січень 1654 року. Тобто, як бачимо, 5 років від зародження ідеї до певного її втілення.

– Чому це тривало відносно довго?

– Для того, аби дати відповідь на це питання, треба глянути ретроспективно на історію Московського царства. На початку 1630-х років, тобто менше 20 років перед тим, Московське царство провело фундаментальну військову реформу, побудувало нову армію і спробувало взяти реванш у війні з Річчю Посполитою за Смоленськ. Тоді Москва була розгромлена, незважаючи на чисельну перевагу. А до того, на початку ХVІІ століття, у так звані смутні часи разом з польським і литовським військами гетьман Петро Сагайдачний доходив до Москви. Тобто в Москві були свіжі спогади про війну з Річчю Посполитою, і ці спогади були далеко не найкращими.

Тому в Москві не поспішали розглядати пропозиції Богдана Хмельницького щодо об’єднання і спільної війни проти Варшави, бо розуміли, якою може бути ціна цього об’єднання і війни з поляками. Хоча, звісно, дивіденди, які той же Хмельницький яскраво змалював перед Москвою – йшлося про реванш і відвоювання втрачених земель, – серйозно сприймалися, обговорювалися й обдумувалися.

Власне, коли вже говорити про переломний момент, чому Москва все-таки ухвалила рішення про прийняття Війська Запорізького під свою протекцію і початок війни проти Речі Посполитої, то тут треба мати на увазі перспективу переходу України під протекцію Оттоманської Порти. Якщо подивитися на хронологію подій, то ще у травні 1653 року Москва відмовляє Чигирину у прийнятті Війська Запорозького під свою зверхність. А наприкінці того ж травня до Чигирина прибуває посол від турецького султана Мехмеда ІV і привозить атрибути влади васально залежного від султана правителя, демонструючи готовність султана взяти Військо Запорозьке під свою протекцію. І саме інформація про готовність Туреччини взяти під протекцію Чигирин стала вирішальною. Бо воєводи, які несли службу на кордоні з Україною, доносять у Москву 20 червня інформацію про таку подію в Чигирині, а 22 червня цар Олексій Михайлович вже виступає перед військом з промовою, щоб воно готувалося до майбутньої війни. І в Чигирин до Богдана Хмельницького відправляється посланець з повідомленням про те, що Москва готова взяти Україну під свою протекцію.

– А Богдан Хмельницький визнав протекцію Константинополя чи ні?

– Існують різні думки з цього приводу. Якщо ми говоримо про весну 1653 року, то такого визнання не було. Але ще в 1648 році таку протекцію начебто визнали, але не затвердили, бо помер султан Ібрагім І, і прийшов новий правитель. Але якщо вже масштабувати цю проблему, то, власне, після Переяславської ради Хмельницький таки визнав протекцію турецького султана. І це такий один штрих, який руйнує образ промосковського начебто гетьмана. Щодо переговорів 1653 року можуть бути різні версії. Спираючись на аналіз не надто детальної інформації про хід перемовин, припускаю: османський посол привіз план, який передбачав, що військову допомогу козакам буде надавати не турецька армія, а сили Кримського ханства. Але в тому, наскільки це був, скажемо так, ненадійний засіб для звільнення України з-під влади польського короля, Хмельницький вже мав нагоду пересвідчитися в попередні роки. А султан зі своєю армією не міг втрутитися, бо він у цей час проводив війну з Венеційською республікою. Ця війна складалася для османів не надто успішно. Тому потрібно було завершити ту війну, перш ніж починати війну з Річчю Посполитою.

– У Богдана Хмельницького конфлікт з Річчю Посполитою вже шостий рік тривав. У нього не було інших можливостей боротися, крім як укласти угоду про протекторат сильнішої держави? Самотужки він не міг триматися?

– Очевидно, самотужки він не міг триматися. І це показала воєнна кампанія осені 1653 року – події під Жванцем, коли кримські татари допомагали, але не в тій мірі, щоб Україна повністю звільнилася з-під влади польського короля. Оскільки це було не в їхніх інтересах. І тому потрібно було шукати якихось додаткових серйозних союзників.

До речі, ми не повинні дивитися на події середини ХVІІ століття з позиції людини початку ХХІ століття. Для нас «протекція» звучить якось не надто милозвучно. Утім, якщо говорити про реалії ранньомодерної Європи, яка переходила, але ще не перейшла, від Середньовіччя до Нового часу, – то існувало декілька вертикалей, коли є султан і його васали, є імператор і залежні від нього королі, герцоги, графи і так далі. На той час це нормальна ситуація. І перебувати під протекцією якогось монарха не було якоюсь ознакою слабкості, а радше ознакою сили, належності до певної системи політично-військової. І можна буде швидше домовитися з тим же польським королем, якщо будеш під протекцією якогось потужного правителя. Тому Богдан Хмельницький упродовж свого перебування при владі вів переговори про протекцію не лише з московським царем чи з турецьким султаном. Велися переговори зі швецькою монархією, з представниками імператора Священної Римської імперії. Тобто різні були варіації. Не все зводилося лише до московського вектора.

– У Переяславі виникла суперечка між московським послом і козацькою старшиною, яка хотіла, щоби від імені царя посол теж присягнув. Але той сказав, що у них так не прийнято. По цій ситуації ми бачимо, що у них було дещо різне бачення, як воно повинно відбуватися. То в Переяславі про щось одне домовлялися чи кожен своє мав на увазі?

– Справді, коли ми говоримо про зустріч Хмельницького з московською владною структурою, то це була зустріч двох різних світів. Козацька старшина переважною більшістю походила зі шляхти Речі Посполитої. Вони були виховані в політичній культурі, яка передбачала: коли король набуває владу, то присягає підданим, що буде дотримуватися їхніх прав. У Московському царстві була зовсім інша система. Це була деспотія. Там не було прийнято, щоб монарх брав на себе зобов’язання дотримуватися прав своїх підданих. Але якщо говорити про ті обриси, які постають із документів, які Хмельницький подав як проєкт угоди з московським царем, то вони не передбачали входження України у державне «тіло» Московської держави. Мова йшла про визнання протекції царя, але при тому всі ті порядки і моделі соціально-політичного розвитку, які існували в козацькій Україні, генетично пов'язаний з демократією Речі Посполитої, мали зберегтися.

Якщо говорити про московську сторону, то, звісно, там не мислили категоріями такої угоди. Але, в принципі, таке допускалося, бо це ж не Російська імперія ХІХ століття, яка вже уніфікована. Всередині ХVІІ століття існували різні зв’язки.

– Щодо перебігу Переяславської ради: одностайно козацтво схвалило угоду з царем чи було певне неприйняття?

– Там особливо ще не було підстав для серйозного роздратування. Було проголошено, що будемо боротися за все добре, проти всього поганого. Якщо почитати літопис Величка, то він пише, що на Переяславській раді було зачитано статті угоди, на яких Військо Запорозьке перейшло під протекцію царя. Але насправді це міф, який Величко екстраполює на ті події в силу різних причин, які для нього були актуальні вже у ХVІІІ столітті. Коли ж говорити про «тіло» Переяславської ради, то це була лише декларація, яка поки що не мала жодного юридично-правового наповнення. Як це не дивно звучить, але предметні переговори про умови розпочалися на наступний день і два дні вони тривали. На цих переговорах знову-таки не уклали і не підписали угоди, а лише проговорили певні моменти. А вже пізніше угода постала і стало зрозуміло: не все те, що хотіли козаки, вдалося в цю угоду включити – щось Москва відхилила.

Але, якщо говорити про сам документ, то Богдан Хмельницький, будучи не задоволений умовами, не скликає раду для того, щоб познайомити присутніх з угодою, яка була у Москві ратифікована. Ця угода була прихована, і про неї знало лише дуже вузьке коло старшин. Тому говорити про широке невдоволення немає підстав. Ще не було на що бути невдоволеним. Невдоволення почалося, коли вже почалися певні практики співжиття козацької старшини з царськими воєводами, коли побачили, що, окрім обіцяної допомоги, Переяслав несе ще й певні обмеження, які невигідні для тієї чи іншої частини козацтва.

– До речі, а чому все це у Переяславі відбувалося? Було б логічніше, навіть за логікою того часу, провести все в Києві, а не в Переяславі.

– Виходячи з логіки ХVІІ століття, мусимо брати до уваги, що Київ ані до повстання Хмельницького, ані після Козацької революції не був козацьким містом за своїм духом, на відміну від Переяслава, Канева чи Чигирина. Існують згадки, що царський уряд наполягав на тому, щоб протекція царя була проголошена в Києві. Якщо більш конкретно, то йшлося про Софію Київську. Це було би дуже символічно. Можливо, для Хмельницького це був би зайвий символізм.

Однозначно в опозиції до переходу під владу московського царя було київське духовенство. Київський митрополит був проти, бо його затверджував король польський. Така існувала модель. Тому для нього перехід під владу московського царя був абсолютно суперечливим кроком.

Крім того, важливо брати до уваги ще й логістичні аспекти: Переяслав неподалік від Києва, але це все-таки козацький центр. У Переяславі полковником був Павло Тетеря, одружений на доньці Богдана Хмельницького, тобто його довірена особа. Невдовзі разом із генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним вони поїдуть у Москву домовлятися про ратифікацію тієї угоди, яку виробили в Переяславі. Знову ж таки, Чигирин – гетьманська резиденція – надто близько до татарського війська. В підсумку, складність пересування, мабуть, відіграла свою роль, що Переяславу випала така честь чи то сумнівна честь.

– Дуже різні оцінки Переяславської ради: від того, що це було «возз’єднання народів», до того, що це був малозначущий військово-політичний союз. Часто ці оцінки залежали від поточної політичної ситуації. То що саме відбулося в Переяславі?

– Декілька слів скажу про ці оцінки, бо це дуже цікаве питання. Бо якщо ми подивимося, настільки часто і кардинально мінялися оцінки, то тут якась ірраціональність уже. Якщо подивитися на перші оцінки в російській історіографії, то йдеться про «завоювання». Пізніше зрозуміли, що потрібно адаптуватися під теорію «малоросійства» – і вона почала педалюватися як «з’єднання».

Але якщо взяти навіть не імперську історіографію, а радянський період, то там настільки кардинальні повороти! Наприклад, у 1920-ті роки, коли марксистська ідеологія тримала курс на «світову пролетарську революцію» і «класову боротьбу», то Переяславська рада оцінювалися як зло.

Причому зло абсолютне, за результатами якого Хмельницький як представник реакційної старшини передав українське селянство під владу російського дворянства. Натомість у 1930-ті роки затверджується концепція «меншого зла»: мовляв, якби Хмельницький не передав Україну під владу царя, то було би ще гірше під владою Польщі чи Туреччини. І вже у 1940–1950 роки йдеться про «абсолютне благо». Тут можна зрозуміти ситуацію: Друга світова війна, або «Велика вітчизняна», як це в СРСР називали, коли потрібно мобілізувати український народ.

І саме у 1943 році з’являється орден Богдана Хмельницького.

І вже у післявоєнні часи реанімували, а не створили концепцію «возз’єднання». Бо в ХІХ столітті Пантелеймон Куліш дуже негативно оцінював роль козацтва в історії України, вона пройшлася.

Якщо говорити про оцінки української історіографії, які, за моїми переконаннями і знаннями, є найбільш адекватними, то, звичайно, про жодну епохальність цієї події Богдан Хмельницький свого часу не думав, цю подію так не сприймав. Це був один зі способів досягнення більш глобального завдання. Йшлося про те, що козацтво боролося за свої станові права бути репрезентантом волі українського православного народу. І в контексті цієї боротьбі саме Москва була обрана як інструмент досягнення звільнення від влади польського короля і припинення претензій коронної шляхти на ці землі. Ну, а коли переяславська модель почала давати збої і показала свою неефективність, то Богдан Хмельницький почав її переглядати.

В 1656 році, тобто за два роки, він веде переговори зі Швецією, веде переговори з Трансільванією. Москва у цей час оголошує війну Швеції й укладає перемир’я з Польщею, а Богдан Хмельницький, навпаки, разом зі Швецією та Трансільванією воює проти Польщі. Й козацькі полки доходять аж до Варшави. Тобто це був один із договорів, одна із угод, яка розглядалася як ключ для досягнення більш глобального політичного завдання. Ну, а вже долею історії так склалося, що пізніше вона призвела до таких наслідків, а ще пізніше обросла численними ідеологічними нашаруваннями. Якщо ми підемо у Художній музей у Києві і подивимося на картину Михайла Хмелька, двічі лауреата Сталінської премії, «Навіки з Москвою, навіки з російським народом», то все, що на тій картині зображено – це все було не так.