Перший «хороший русский»: як 460 років тому князь Курбський перейшов на бік литовців

460 років тому в ході Лівонської війни сталася одна цікава і актуальна подія. Навесні 1564 року на бік литовців перейшов російський воєвода, князь Андрій Курбський (1528–1583). Якщо ту війну порівняти з теперішньою, то це б виглядало так, як би зараз на український бік перейшов російський командир корпусу чи навіть армії. Князь Курбський не просто перейшов до литовців, а зібрав достатньо велику бойову групу і воював проти московського царя. Можна сказати, що князь Курбський – це один із перших «хороших русских», як це тепер називають. Зараз «Російський добровольчий корпус» і легіон «Свобода Росії» беруть участь у бойових діях на боці України, але серед них немає постаті такого масштабу, яким свого часу був князь Андрій Курбський.

Більше про цю людину і ті події «Історична Свобода» говорила з істориком Віталієм Михайловським.

Лівонська війна 1558–1583 – конфлікт між Московським царством та Лівонською конфедерацією (існувала на території теперішніх Естонії і Латвії), до якого на різних етапах доєдналися Литва (в ході війни об’єдналася з Польщею в Річ посполиту), Швеція і Данія. В результаті Лівонської війни, яка в різні роки затухала і спалахувала з новою силою, Московське царство втратило всі свої завоювання на Балтиці й у Литві.

– Досі немає вичерпної відповіді, якою була мотивація дерптського воєводи князя Курбського перейти до литовців. Дерпт – це тепер місто Тарту в Естонії, яке тоді захопили московіти. Він боявся репресій з боку царя Івана IV Грозного (1530–1584) чи все прорахував, домовився наперед і, так би мовити, зрадив?

– Тут ми повинні розрізняти образ князя Курбського, який ми можемо реконструювати по якихось незалежних від нього в першу чергу джерелах. Звісно, сторона, від якої він пішов, буде казати про зраду і матиме повне право називати дії Курбського і тих, хто з ним і за ним пішов, зрадою. З точки зору законодавства, яке було на початку другої половини ХVІ століття в Московській державі, такі дії кваліфікувалися як зрада. Цього не можна сказати про першу половину XVI століття, коли в ході конфліктів між Великими князівствами Литовським і Московським частина еліт туди-сюди переходила. Тоді це ще не вважалося зрадою. Отже, є моральний бік справи – зрада свого володаря.

Інша проблема полягає в тому, що, на відміну від решти людей ХVІ століття, які змінювали підданство і сторони конфліктів, Курбський унікальний тим, що зробив авторефлексію.

Він освічений чоловік ХVІ століття, що велика несподіванка для Москви, вмів не лише читати і писати, а й вести полемічну дискусію. Статус князя зі смоленсько-ярославської гілки Рюриковичів дозволяє йому певною мірою впевненіше демонструвати свою позицію.

От, звідки ми візьмемо інформацію: з похвалили за перехід на правильний бік, з ганьби за зраду чи з того, як він сам через 20 років пояснював власну мотивацію? Одні тебе хвалять, інші – проклинають, а сам про себе ти не напишеш погано і зробиш все, щоб виправдати свій вчинок.

– Він потім, коли листувався із Іваном IV Грозним, казав: ти ж мене вбити хотів!

– Так. Є велика доля правди в тому, що він боявся за свою подальшу долю. Він зблизька бачив трансформацію Івана IV Грозного як володаря і людини, бачив, що може статися за якусь найменшу провину.

Хоча, як припускають сучасні російські дослідники, навряд чи за поразку, якої зазнали війська під його командуванням, Курбському загрожувала страшна опала чи смерть. Можливо, якісь чинники, про які нам невідомо, зіграли свою роль. Все-таки людина залишила родину – матір, дружину, дітей – і пішла.

Миттєва реакція царя – заарештувати і тримати в ув’язненні. Курбський знав, на що йшов, був свідомий свого вибору.

Треба обережно ставитися до його мотивації. Спільний простір Центрально-Східної Європи, де можна говорити більш-менш спільною мовою, залишатися православним.

У результаті тривалих конфліктів з Москвою і численних переходів знаті, Велике князівство Литовське якнайкраще надавалося на таку дію з боку Курбського. Титул князя і приязнь великого князя литовського і польського короля Сигізмунда ІІ Августа (1520–1572) дозволили йому посісти чільне місце в новій для себе державі.

Курбський не втратив статус. Його наділили повноваженнями, дали у володіння Ковельське староство.

Але мотивація переходу заради цього? Сумніваюся. Радше політичне чуття і життєвий досвід показували йому особисту небезпеку.

– Курбський на чолі загону перебіжчиків воював на боці литовців...

– І досить успішно.

– Так, знаючи супротивника, воював досить успішно.

На завершеному етапі Лівонської війни король Стефан Баторій (1533–1586) зробив ставку на те, що йде визволяти москвинів від царя-тирана і активно задіяв відповідну пропаганду. Очевидно, Курбський тут зіграв свою роль як радник, який порадив зробити на це ставку. Чому це не спрацювало тоді? Зрештою, це не спрацьовує й зараз.

– Уже ХVІ століття – це не тільки війна зброї, потенціалу, але й війна ідей, яку навчилися описувати і пояснювати у вигідному ключі. Дуже характерний приклад іншого конфлікту, який стався через 50 років – Хотинська війна 1621 року.

– Це та, де гетьман Сагайдачний відзначився?

– Так. Хто виграв?

– Ніби відбилася Річ Посполита.

– Нібито відбилися. Читаємо угоду – начебто в одні ворота все на користь Османської імперії. Але пропаганда спрацювала так, що ми не програли, щонайменше.

Отже, вертаючись до Баторія, який вже діяв у часі, коли свої політичні дії треба було забезпечити пропагандою. Але це працює тоді, коли є спільна мова, спільні цінності, які для всіх важливі. І це ми виразно бачимо сьогодні.

Ми можемо скільки завгодно говорити росіянам про нелегітимні дії Російської Федерації, про злочинні вчинки її керівництва, але як ця пропаганда спрацює?

Якщо зараз ми стали би з пересічним росіянином говорити, хто правий у цьому конфлікті, то думаю, це був би діалог із глухим.

Зрештою, якою мовою мав би говорити володар елекційної монархії, де короля обирають, до країни з авторитарною формою правління, де все залежить від однієї людини, яка сидить на престолі?

Тому досвід Баторія не є унікальним, не є винятком.

– Просто Іван IV Грозний тоді стільки крові своїх підданих пролив! Не дарма Сталін його «вчителем» називав.

– Звичайно. Але це показує просто абсолютну інакшість політичного дискурсу і політичної культури.

Де є суспільний діалог, там здається, що можна з правильними гаслами звертатися до супротивної сторони. Де діалогу в суспільстві немає, то бачимо, приміром, як сучасна російська опозиція каже: давайте прийдемо в неділю на вибори і постоїмо на виборчій дільниці, а потім повернемося і підемо.

Ну, «дуже сильна» акція протесту, яка просто «змела режим»!

– Чим ще цікавий Курбський, так це полемічним листуванням із Іваном IV Грозним. Князь-втікач звинувачував царя в тиранії, у вбивствах вірнопідданих, що його теж хотів вбити. На що той відписував: та не хотів я тебе вбивати, а якби і вбив – так на те я і цар: маю право жалувати й карати, а стратив би тебе несправедливо, тобі на тому світі зарахували би. Це я так спрощую полеміку.

Була навіть версія, ніби це листування значно пізніше придумав князь Семен Шаховський (кінець ХVI століття – 1655). Але потім знайшли копію одного з листів зроблену, коли Шаховський був дитиною і точно не міг такого придумати. Як на вашу думку, ця полеміка справжня?

– Знову ж таки, можемо пристати на думку різних дослідників. Одні вважають, що це справжня полеміка опального втікача, який намагається довести своєму колишньому володарю його неправедність. А той, як ви казали, у відповідь гнівно каже: на те я й цар – маю право. І, в принципі, з точки зору тодішнього права, як верховний володар і суддя, він мав на це право.

Інша група дослідників ставить під сумнів це листування – не так з боку Курбського, як з боку Івана IV Грозного.

Це фахова дискусія і мені видається, що ясність можуть внести сучасні технічні засоби аналізу, які повністю словниковий контент Курбського і умовного Грозного зберуть і проаналізують.

Думаю, якщо Курбський міг написати чотири свої послання, то з відповідями Івана IV Грозного все складніше. Бо володарі такого формату ХVІ століття не навчені говорити від себе власними думками і власноруч їх нотувати.

– Міг би диктувати.

– А тут вже проблема, бо це ж посередництво, тут конфлікт певний методологічний, як це все досліджувати.

Але сама ця яскрава дискусія дозволяє російським історикам говорити: подивіться, у нас є політична думка, є діалог і люди, які не погоджуються з володарем! Власне, у цьому ключі я більше вивчав би, що Курбський писав, а не що відповідав цар.

Через рядки Курбського все-таки можна спробувати реконструювати його уявлення про владу і державу, про обов’язки і права володаря та підданих.

– Це зараз легко – щось написав і по електронній пошті відправив чи навіть звичайною поштою. А тоді, як ці листи мали технічно «ходити» між воюючими державами?

– Кордон не був надто щільним. Зрештою, навіть у сучасних умовах щільність кордону – це річ певною мірою умовна.

– А все-таки, тоді було реально подібне листування забезпечити?

– Уявіть собі, сидить Курбський у Ковелі, пише послання царю. Його мотивацію можна зрозуміти: хоче залишити свою версію подій і довести правильність свого вчинку. А як технічно він це має надіслати? Він же не може піти на пошту.

Відповідно має бути якийсь кур’єр чи оказія з довіреною особою, яка має приїхати до Москви. І тут найскладніше починається. Не проблема довезти з Ковеля до Москви якесь послання. Проблема – щоб воно потрапило до адресата.

Кремль ніколи не був відкритою територією, куди можна прийти і сказати: мені царю треба лист передати. Він кого лист? Та від князя Курбського! Думаю, що той, хто це передавав, ризикував.

– Власне, про це є вірш Олексія Толстого «Василь Шибанов», як той від Курбського царю листа привіз, а його закатували. Але наскільки це відповідає реаліям того часу?

– Якщо припустити реалістичність цієї комунікації, то це мала би бути людина, яка не ризикувала би своїм життям.

– Тоді періодично переговори велися.

– Так. Але це означало б, що Курбський мав би попервах листи доправляти до Вільна. І дипломатична комунікація – гінці, які забезпечували кореспонденцію між Вільно і Москвою – могла би взяти. Тоді це було би безпечно.

– Князь Курбський залишається негативним персонажем в російській історії...

– Чому?

– З того, що читаєш, він такий, принаймні, в популярній версії російської історії.

– У популярній – так. Але, принаймні, за останніх 10 років вийшло кілька великих книг. У популярні серії «Життя чудових людей» (ЖЗЛ. – ред.) вийшла біографія Курбського.

Академічне видання про Курбського зробив петербурзький історик Олександр Філюшкін.

Зрештою, є монументальна праця історика Костянтина Єрусалимського «На службі короля і Речі Посполитої» – на тисячу сторінок фоліант, де, як мені здається, нічого не пропущено про Курбського.

– І як він там постає?

– Цікаво постає, в різних проявах. У кожній з цих свіжих книг немає однозначного образу Курбського. Як я казав, є автопрезентація Курбського, образ Курбського як ворога, є позитивний образ Курбського, а також той образ Курбського, який формується, коли читаєш різні погляди.

– Не сприймають його сучасні росіяни як борця за свободу.

– Історія, вибачте, тяжка й інертна наука. Вона не дозволяє швидко змінити суспільні настрої і тенденції. Це формується поколіннями. Візьмемо простий приклад. Скільки ми маємо проблем з історією України виключно на простому порівнянні. Дитина в школі читає сучасний український підручник. Я його абсолютно жодним чином не оцінюю. Він приходить і батькам розповідає. В залежності від того, коли батьки ходили до школи, за яким підручником навчалися, їхня реакція буде: «ми так само вчили» або «ми цього не вчили». І починається поколіннєве несприйняття. А ще є дідусь із бабусею. Тобто, як мінімум, може бути три версії однієї події.

Я не переконую, що кожне покоління має сприйняти щось нове. Але сприйняти, що так теж може бути. І Курбський може бути показаний, як позитивний, нейтральний і негативний герой. Зрештою, це не наша проблема, як росіяни його сприймають. Але такий підхід прикладається і до наших героїв.

– Курбський – цікавий ще й як емігрант, який жив на Волині. Як він вписався в реалії Великого князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої?

– Думаю, що погано. Маркером є те, що фактично кожна біографія Курбського фіксує факти постійних сварок з сусідами. На Волині оточення сприйняло його як чужака. Зараз сказали б, що якийсь «парашутист» отримав величезні надання – Ковельське староство, одне з найбагатших на Волині в той час. Хто?! За що?!

– Але тоді шляхта між собою часто сварилися. Це ж не унікальний випадок, що хтось із кимось конфліктував.

– Не унікальний. Вони сварилися, але з покоління в покоління знали, з ким вони сваряться. А ту сварку, яку ми бачимо в джерелах, радше треба сприймати, як демонстрацію: давай домовимося, почуй мене.

Курбський на Волині чужий, ні з ким не пов'язаний приятельськими зв’язками, хоча двічі тут одружувався.

З останньою дружиною з роду Семашків мав четверо дітей , які продовжили його рід. Уже онуки поїхали назад як Крупські, деякі нащадки перейшли в католицтво. Тому мені видається, що він погано вжився.

– То яка доля його нащадків? Вони покатоличилися чи повернулися в Москву в якій пропорції?

– Хтось покатоличився, хтось повернувся. Але та частина, що залишилися, не залишила по собі спадкоємців в третьому поколінні вже.

– А в українській історії князь Курбський як лишився?

– Мені здається, що в українській історії Курбський цікавий персонаж – приклад того, що з деспотії можна втекти і залишитися зі своєю особливою, специфічною думкою. Він цікавий тим, що не мовчав, не змінювався під ті політичні, культурні, релігійні реалії, які його оточували. Якби, припустімо, Курбський прожив ще 10 років і застав Берестейську унію, то дуже цікаво, як він реагував би на ці колосальні зміни. Він був глибоко віруючою й освіченою людиною в хорошій традиції грецької освіченості. Не даремно його вчителем був Максим Грек (1470–1556).

– Максим Грек – це теж, можна сказати, дисидент, адже багато років провів у засланні.

– Так, дисидент у Московії.

– Дисидент виховав дисидента!

– Так-так. Курбський виховувався якраз не на питомо московському матеріалі. Це теж унікальна особливість, яка зумовила його гнучкість і сприйняття нового.

Це те, чого ні його покоління, ні попередники, ні наступники ще довго не мали, аж, мабуть, до середини ХVІІ століття, коли бути зачиненим від світу було вже надзвичайно важко і невигідно.